Депресія, «бавовна» в Криму і страх деокупації. Продовження історії журналістки з Євпаторії

Першу частину цього інтерв'ю ми опублікували 15 квітня, на 10-річчя визнання Криму та Севастополя тимчасово окупованими територіями. Вона була присвячена анексії півострова, подіям, які їй передували, і перехідному періоду після псевдореферендуму. Цей текст — про те, як розгорталося життя дівчини після переїзду на материк і під час повномасштабного вторгнення. Задля безпеки героїні ми прибрали з матеріалу її ім'я та деталі, які можуть її деанонімізувати.

«Я обіцяла мамі, що ніколи не буду працювати на “Радіо Свобода”»

У 2017 році, після навчання в УКУ, Ж. переїхала до Києва, зняла квартиру ще з чотирма друзями й почала пошуки роботи. Проте в редакціях, які їй подобалися, пропонували лише фріланс. Зрештою, через півроку без роботи, Ж. влаштувалася писати новини у правозахисній організації за 5 000 гривень на місяць. 

«У Києві я почувалася чужою. Мені було некомфортно в туристичних місцях, постійне відчуття, що я тут не маю бути. Ніби приходиш на вечірку, де всі одне одного знають, а ти не знаєш, до кого приткнутися, не розумієш, чи викуплять люди твій вайб. Людей багато, і всі себе комфортно почувають, а ти не знаєш, хто ти взагалі».

У Ж. почалися панічні атаки: у центрі міста, в супермаркетах, коли не могла вибрати, що їсти. Вона пов'язує це з відчуттям себе у великому місті. А ще — страхом: якщо не вийде влаштувати життя тут, доведеться повертатися в Крим. Це сприймалося як поразка. Крім того, дівчина не хотіла працювати на російські ЗМІ. 

Зараз Ж. розуміє, що тоді жила з депресією, ще не діагностованою. Пила заспокійливі, які прописав невролог від панічних атак. За пів року змінила три роботи, паралельно набираючи задачі на фрілансі, тонула у дедлайнах і не знала, що робити. Аж раптом у 2018 році колега з Криму покликав її в команду «Крим.Реалії» на «Радіо Свобода». 

«Я обіцяла мамі, що ніколи не працюватиму на “Радіо Свобода”. Для неї це з радянських часів була якась пропагандистська хуйня: опозиціонери, які розгойдують човен, розповідають гидоту, всіх заплутують. А це ще й не зовсім “Радіо Свобода”, це ще гірше! Проєкт, заборонений в Криму, фінансування за гроші Госдєпа, все по методичці, як росіяни люблять казати».

Усі в редакції «Крим.Реалії» працювали під псевдонімами. Для свого Ж. використала змінене ім'я проросійського кримського політика — жартувала, що це був би її нікнейм, якби вона була драг-квін. Каже, що хтось міг би не схвалювати її жарт: мовляв, навіщо тягнути окупантів у наш інформаційний простір? Проте для дівчини це щось на кшталт реклеймінгу — переосмислення негативного терміна, аби повернути собі контроль.

«Я в якийсь момент зрозуміла: вони в мене забрали все, що можна — а я буду забирати все, що можна, у них. Змусили отримати медичну страховку? Ну, можна полікувати зуби, аналізи зробити, вакцинуватися від грипу. Це навіть не репарації, це мінімум, що можна у них захапати. Мені це трошки додавало відчуття справедливості».

Ж. відверто зізнається: коли почалася АТО, зробила неправильні висновки. Замість ненависті до росіян зненавиділа війну як таку і все, що з нею пов'язано: камуфляж, військовий збір. На роботі її переслідували змішані почуття:

«Мені здавалося, що я пишу лише про арешти кримських татар, суди над кримськими татарами. Тоді Меджліс почав активно говорити про кримськотатарську автономію, і мені стало страшно від думки, що я втрачаю Крим, який знаю. Це ж моя мала батьківщина теж! Я не усвідомлювала, що статус, у якому Крим існував до 2014 року, був незадовільний для багатьох людей».

Проєкт щодо кримськотатарської автономії зареєстрували у Верховній Раді у квітні 2017 року. Його метою було забезпечення права на самовизначення для корінного народу Криму і України, яке до того ігнорувалося в законодавстві. При цьому мова не йшлася про те, що влада належатиме лише їм, а слово «автономія» не означало відділення. Планувалися квоти в органах влади, визнання Курултаю як офіційного органу кримських татар, використання кримськотатарської мови у суспільному житті.

У 2019 році Таміла Ташева, на той момент — заступниця постійного представника президента в АР Крим, в інтерв'ю «РБК-Україна» зауважила, що ця тема недостатньо прокомунікована. Важливо було пояснювати українцям, що права кримських татар — питання відновлення історичної справедливості щодо народу, який пережив багато утисків і кілька хвиль депортації.

Ж. уточнює, що з часом її ставлення змінилося, особливо після повномасштабного вторгнення. Коли росіяни почали вивозити людей з Маріуполя, це називали депортацією — хоча депортувати може лише чинна влада країни. Емпатуючи переживанням маріупольців, дівчина переосмислила й долю киримли:

«Spotify якось підкинув мені Джамалу, “1944”. Я курила на балконі та згадувала: у 2016 році, коли Джамала перемогла на “Євробаченні”, я була в Маріуполі. Там ми з однокурсниками знімали документальний серіал про декомунізацію. Дивилися конкурс в готелі, і коли вона виграла, на радощах почали верещати. А вікна в тому готелі вже тоді були заклеєні хрест-навхрест. І пазл у мене в голові склався».

«Я досягла консенсусу з батьком, а через місяць дізналася, що у нього рак»

Ж. продовжувала їздити до Євпаторії. З часом батьки легше сприймали її переїзд на материк: слідкували за українськими новинами, прогнозами погоди. Проте сварки, які почалися під час анексії півострова, продовжувалися: наприклад, через те, що під час приїзду дівчина їде на день в гості до подруги, а не проводить весь час із ними. Навіть коли не було планів — просто щоби сиділи разом у квартирі. 

Батьки прагнули, аби дівчина повернулася в Євпаторію: батько навіть купив однокімнатну квартиру на гроші від спадку дідуся. Ж. це трохи розлютило. У 2019 році під час сварки вона розповіла батькам про проблеми із психічним здоров'ям.

«Мама не хотіла слухати, а батько вислухав, не сперечаючись, дав мені прокричатися, обійняв. І це було треба: аби батьки пожаліли, як у дитинстві, коли розбила колінку. У серіальних персонажів є арка: проблема, яка не дає жити, а коли вона вирішується, героя вбивають у наступній серії. У мене сталося подібне: я примирилася з батьком, а через місяць дізналася, що в нього рак кишківника, четверта стадія». 

У лютому 2020 року, ще до карантину, Ж. приїхала до Євпаторії знов. Це був останній раз, коли вона бачила батька вживу.

«У перший день він говорив зі мною щиро. Якісь настанови робив, пояснював, де що лежить. Потім заплакав, сказав, що стільки всього не зробив. Та він ніколи не сидів на місці, такий завзятий. Я йому казала, що він зробив дуже багато, але це не допомогло». 

Ж. не поїхала на похорон: почалася пандемія, дівчина переймалася, що не знатиме, чи зможе повернутися. Згодом корила себе: «Я усвідомила, що ніхто не любив мене так сильно, як батько. І що, напевно, він хотів бачити мене перед смертю».

Провина й депресія погіршувалися професійною кризою: під час пандемії Ж. багато працювала з дому, не встигала навіть поїсти, і вигорала все сильніше.

«Я відчула, що мені треба побути з мамою. Звільнилася з “Радіо Свобода”, переїхала на Позняки, збиралася їхати в Крим. Як сказав мені друг, “звучить як початок цікавої історії”. Ну, не спиздів».

«Ти в якийсь момент перестаєш вірити, що може бути інакше»

«У мене був план, — каже Ж. — Я приїжджаю в жовтні, перший місяць відпочиваю, другий — шукаю нову роботу». 

Та склалося інакше. Спершу дівчина відходила від професійного вигорання, потім зловила панічну атаку на кладовищі, коли не могла знайти батькову могилу. Якось спіймала себе на думці про суїцид. Тепер Ж. знає, що думки про самогубство є першим симптомом депресивного епізоду. Тоді її злякало, що ця ідея відчувалася як звільнення. 

Ж. звернулася до невролога, її відправили «на Гоголя», де в Євпаторії знаходиться психлікарня. Діагностували депресію, прописали ліки. У березні дівчині трохи покращало, і вона почала збиратися в Київ. Та в матері стався інфаркт. Ж. залишилася в Євпаторії дбати про неї. Пізніше повернулася на материк і знайшла нову роботу в столичному медіа. 

«Десь восени 2021 року почали діяти таблетки, і мені суттєво покращало. Я стала людиною, яка щось хоче досягти у професії, хоче якось виглядати. Я вперше наростила довжелезні нігті, купила новий одяг. Бо з депресією ти в якийсь момент перестаєш вірити, що може бути як раніше, і боїшся, що хуйово тепер буде завжди. Коли тобі вперше за дуже тривалий час стає краще, дуже хочеться за це триматися».

Поки Ж. була в Києві, в матері стався ще один інфаркт. Тож дівчина вчергове приїхала до Євпаторії 27 грудня 2021 року, за два місяці до повномасштабного вторгнення, можливість якого вона не хотіла сприймати.

«Ще навесні, коли я пів року сиділа в Криму, росіяни стягнули багато техніки на кордон. Тоді ми з мамою вперше обговорили, що робити, якщо почнеться. Мама казала, що не буде ніякої війни, а у мене не було жодних сумнівів, що путін може напасти».

Мати Ж. ще кілька разів потрапляла в кардіологію із симптомами інфаркту. Після додаткових аналізів знайшли виразку шлунку, а згодом — онкологію. Необхідно було планувати лікування, з'ясувати, чи потрібна операція. Тож поїхати до Києва дівчина не могла. Це було за тиждень до повномасштабного вторгнення.

23 лютого Ж. дивилася «Клондайк» Марини Ер Горбач. Фільм налякав її відчуттям невідворотності, неможливості контролювати те, що чужі люди приходять у твій дім. Дівчина лягла спати в сльозах — і наступний ранок теж почався сльозами.

«Що мене заспокоювало? Дивитися на фотки російських трупів»

«Коли почалася повномасштабка, було усвідомлення, що все йде по пизді. І все, до чого я прийшла на антидепресантах, йде крахом. Першою реакцією були сльози, стало дуже страшно за подруг. Про себе в той момент я не думала. Усе, що я могла — не відлипати від потоку новин і включитися в роботу». 

Першого ж дня Ж. посварилася з матір'ю: дівчина показувала відео, як ракети летять на житлові будинки, як танки заїжджають у міста. Мати вірила російським новинам, де торочили, що б'ють лише по воєнних об'єктах. 

Якийсь час Ж. рятувала робота. У квітні в росії посилили покарання за державну зраду та тероризм: можна було отримати довічне. Ж. розуміла, що трактувати ці закони влада буде, як зручно. Тож їй на окупованій території з російським паспортом загрожувала небезпека. У редакції вирішили, що вона писатиме під псевдонімом. Замість фото в авторському профілі поставили жіночий портрет, зроблений штучним інтелектом.

По місту їздили швидкі з літерами Z, всюди з'являлася пропаганда: плакати і банери з путіним та слоганами, що росія війни не починає, вона їх закінчує. Були прояви спротиву: Ж. читала у новинах, що десь машину з «зетками» закидали яйцями, і на власні очі бачила на заборах написи «путін вбивця», які швидко замазували. 

У травні російську адміністрацію в Євпаторії облили жовтою і блакитною фарбами. У цьому звинуватили кримського художника Богдана Зізу і засудили до 15 років колонії загального режиму. Окупаційна влада трактувала це як тероризм.

«Я не пам'ятаю, в який момент змінилася моя історія про пацифізм: коли почалася повномасштабка, пацифізма і гуманізма вже не було. Що мене заспокоювало? Дивитися на фотки російських трупів. Я була підписана на групу “Ищи своих”. Коли скидали фотки трупів, мені було прям кайфово. Я думала, що, напевно, йобу дала. В якийсь момент я дізналася, що існує російський аналог групи. Зайшла, побачила фото тіла українського солдата, і мене ніби прострілило. У той момент я подумала: ні-ні, все нормально, смерть мене все ще шокує».

Ж. розповідає: відчувала сильну відразу до росіян і відмовлялася від їхнього контенту. Воно ніби само відпадало: музиканти, блогери, подкастери, актори. Складніше було з російським стендапом, який вона багато дивилася, коли крило депресією. Її злило, що артисти робили вигляд, ніби нічого не відбувається, особливо на контрасті з українськими стендаперами.

«Це боляче, відсікати величезну кількість контенту, який подобався. Але зараз мені суперкомфортно. Я іноді заходжу подивитися, чим вони живуть, — як до колишніх».

У оточенні Ж. не було агресивно проросійських людей, за винятком одного родича. Усі переважно були емпатичними:

«Мій досвід не універсальний, та зі мною ніхто не сварився. Питали, а як там у Києві, що відбувається? Багато в кого родичі в Україні. Вони переживали, кричали: “Коли це все закінчиться?”. Вони дійсно хочуть мира — але на яких умовах, хєр знає».

«Я розуміла, що це початок кінця»

Перші пів року, всупереч усьому, Ж. намагалася жити. Відшукувала в секондхендах яскравий одяг, сукні, нарощувала нігті, висвітлила волосся і брови, проколола ніс. Налагодила життя, встигала і працювати, і поратися по дому, і піклуватися про матір. Навіть влаштувала їй святкування дня народження, вже розуміючи, що це востаннє:

«Сидить за столом мама, яка заперечує війну. Мамина подруга, яка страждає, бо в неї син із родиною в Києві. Сусідка, яка не вірить, що росія хуйова, та її онука, яка живе в Пітері. Моя тітка з племінницю, які з Херсонщини поїхали і бачили все на власні очі. І мій проросійський родич із жінкою і сином. Ми всі сидимо і співаємо “Червону руту”».

Згодом мамі стало гірше. Нога сильно боліла, біль заважав ходити. Коли прописали потужні знеболювальні, почалися галюцинації. Ж. возила маму квартирою на офісному кріслі з колесиками. Їй здавалося, що тепер вона стала матір'ю, тільки дитина в неї вередлива і стара.

«Іноді сидиш перед нею, ридаєш, тільки не вголос, сльози течуть, та вона цього не бачить. Якось повезла її до вбиральні, і вона втратила свідомість. Я викликала швидку, фельдшерка побачила її ногу, сказала: “Це гангрена”. Маму забрали в лікарню і сказали, що треба різати ногу, бо почнеться інтоксикація».

Операцію жінка перенесла, та почали відмовляти органи. Коли зателефонував лікар і повідомив про мамину смерть, Ж. заплакала, а після сліз не було, навіть на похороні.

«Було сонячно, я була в окулярах, ніхто не бачив і не міг до мене доїбатися за це. Подруга сказала, що я просто вже відгорювала це за пів року, неодноразово».

Ми сидимо на різних кінцях ліжка, і я кладу долонь їй на ногу, намагаючись показати: я слухаю, я з тобою. Її пес Аїд лащиться, гризе резинку у волоссі, закриває від мене співрозмовницю білою спиною. Ж. каже, що я йому сподобалася. Песик неодноразово впускає свою іграшку прямо на телефон, де ввімкнено диктофон. Може, хоче покращити нам настрій під час важкої розмови.

«Я називала маму маленькою пташкою. Вона була пишною соковитою жінкою, а під кінець сильно схудла, стала крихіткою. Хвороба сильно вплинула на її настрій, але ми багато обіймалися, дивилися концерти Олежки Винника, разом маринували огірки, варили борщ. За кілька днів до смерті стався найважливіший діалог: я сказала, що дуже її люблю, а вона відповіла: “Я люблю тебе більше всього на світі”».

Через два дні після похорону Ж. знайшла у під'їзді маленького голуба, і забрала додому. Той зростав, багато шумів уночі, та летіти не хотів: коли Ж. відкривала вікно, залітав назад.

«У якийсь момент мені здалося, що він вилетів, але потім я знайшла його на лоджії під диваном, де влітку завжди тусила мама. Четверта ранку, я починаю ридати на всю квартиру, весь балкон, на вулиці, напевно, мене чули. Взяла голуба, поклала в тазик, поспала дві години. Прокинулася — він вже лапками догори лежить.

Голуб помер в той день, коли по мамі було дев'ять днів. І той факт, що я називала маму маленька пташка, і у мене була маленька пташка, яка теж померла і дала мені проридатися… Якби я побачила таке в кіно, сказала: “Сценарист такими товстими прийомами вичавлює з нас сльози, не пішов би нахер”».

«Якщо їм доведеться тікати, вони випалять все»

Після смерті матері Ж. почала готуватися до повернення в Київ. Вирішила їхати через росію, бо боялася проходити фільтрацію на окупованій Херсонщині. За тиждень до її виїзду вгатили по Керченському мосту. Я розпитую Ж.: як вона сприйняла вибухи в Криму, адже вперше, 9 серпня 2022 року, прилетіло у Новофедорівці поблизу Євпаторії. 

«Спочатку були змішані відчуття. Я бачила, що били по військовим базам, по Севастополю, базі Чорноморського флоту. Та я не могла радіти, чесно кажучи. росіяни можуть щось завгодно говорити про Крим, що це їхня рідна земля, про встановлення історичної справедливості. Проте якщо їм доведеться тікати, вони випалять все. Я не хочу цього для Криму. Не хочу, аби загинули сусіди, їх, старих, небагато залишилося».

Попри переживання перед поїздкою, все пройшло без вибухів і заторів. Ж. потрапила в Адлер, звідки полетіла в Єреван. Вона почистила телефон і комп'ютер, вилогинилася з усіх акаунтів і підготувала легенду на випадок допитів на кордоні. Очікувала, що можуть причепитися через відсутність зворотного квитка і дві великі валізи речей. Її спитали про мету поїздки — «їду відпочити» — і пропустили. 

З Єревана — літак до Варшави, далі — Київ. Вона вперше відчула себе в Києві як вдома: друзі раділи, що вона повернулася. Невдовзі після повернення Ж. зірвалася в Суми і привезла звідти Аїда. Стало все складніше працювати й вкладатися в дедлайни.

«Не скажу, що два роки повномасштабки були найгіршими в житті. 2022-й рік був роком втрати, внутрішньої трансформації, за якою не бачиш, що тобі стає гірше. 2023-й — рік найважчої депресії, що в мене була. Вони складні, але було багато хорошого».

«Я хочу, аби моє коріння було на українській землі»

Ж. чекає на деокупацію Криму і водночас боїться її. Адже після деокупації почнеться довгий і складний процес реінтеграції. Вже зараз Україна активно готується до цього: проходять круглі столи, збираються комісії, формуються політики та юридична база.

«Мені подобається риторика Зеленського стосовно Криму, бо мова йде про повернення людей, про інтеграцію людей. Бо головний ресурс — це люди».

Ми згадуємо про Тамілу Ташеву, яка з квітня 2022 року є постійною представницею президента в АР Крим. Ж. вона подобається: не займається популізмом, дає конкретні відповіді, не спекулює на питанні колабораціонізму. Вона неодноразово зазначала в інтерв'ю, що Україна не збирається засуджувати всіх, хто отримав російські паспорти, а розбиратиметься: хто сприяв укріпленню окупаційної влади, а хто намагався вижити. Потрібна когнітивна деокупація, робота зі свідомістю людей, які довго жили під окупацією.

«Я впевнена, є люди, які вважають, що 13-й був останнім найкращим роком життя. У них була стабільність, вони знали, що буде далі. Не було війни, анексії, ніякої загрози, дружба з росією. І ці люди живуть, як я з депресією: мені колись було добре, а краще вже ніколи не буде. А згодом таки починається твоє нове краще».

Усвідомлюючи, що перехідний період буде непростим, Ж. переконана, що Україна може поліпшити життя кримчан: 

«Розумію, що може бути і фізичний спротив, і диверсії, і замахи. Навіть якщо уявити, що росіяни втекли, і все. Але якщо люди звикли за десять років жити в росії, то звикнуть заново жити в Україні: без санкцій, ізоляції, без страху війни. Нині я розумію, що не такий великий відсоток людей мислить життя в розрізі державності, в розрізі нації». 

У 2023 році відкрили набір у кадровий резерв, який працюватиме на деокупованих територіях. У інтерв'ю «Укрінформу» в листопаді Ташева говорила, що вже надійшло 2 000 заявок, і 80% з них хочуть працювати в Криму. За розрахунками, лише на півострові буде потреба у 50 000 людей.

«Мене лякало, що вони збирають базу людей, які приїдуть після деокупації розбудовувати українську державність. Це такий пиздець може бути: “зараз навчимо вас родину любити”. З іншого боку, а кому довіряти? Скільки таких із росії приїхали, і люди цьому не надавали значення».

Себе Ж. у цих списках зараз не бачить, хоча не виключає, що в майбутньому може змінити думку. Вона хоче повернутися в Крим, але не переїжджати, а мати там літній будиночок, дачу, де можна відпочивати з друзями. Коли часто переїжджаєш, думаю я, важко мріяти про ще один переїзд, хочеться сталості. Відчуття, що ти ніби бур'ян без коріння, якого носить вітром, переслідувало Ж. весь цей час.

«Ми в УКУ робили дослідження своєї родини: наприклад, хто перший отримав вищу освіту. Я маю стати першою в родині, хто започаткує традиції. Життя показало, що я хочу триматися за своє коріння, за минуле, аби моє коріння було на українській землі».

У Ж. залишилося зовсім мало речей від батьків. Дівчина показує білосніжну спідницю і синю кофтинку з люрексом — це одяг біологічної мами. Червоно-чорно-біла сукня з маками — від мами, яка виховала. 

«Зараз для мене це суперцінні речі. Коли почалась війна, я усвідомила, що немає тяглості, спадщини, речей, які передавалися з покоління в покоління. Не тому, що ми відірвані від цього, а тому, що приходили, виганяли, виселяли. Ця відірваність мені дуже болить». 

Ж. згадує, як не могла відшукати старі батьківські фотографії. Виявилося, що батько виніс їх на сміття: мовляв, вам вони не потрібні, ви і так викинете. Дівчина сумує за цими знімками. Та й ті, що залишилися, лежать у Євпаторії. Ж. не може туди поїхати, надто небезпечно. Тож поки вона планує, як потрапить додому після деокупації:

«Я зараз інакше ставлюся до Криму, бо набагато більше знаю. Мене не спокушають Фіолент, Коктебель, а от Євпаторія — це one love, місце сили. Досвід останніх років показав її інакшою, і я полюбила її більше, ніж раніше. Я точно знаю, що прийду додому, піду до сусідів, на море, піду з Аїдом на Мойнаки і в парк, з'їжджу на могилу батьків, їм покажу Аїда. Покажу, що в мене все добре, тьху-тьху. Програма складена».

Я вимикаю диктофон. Білий пес стоїть поруч із ліжком і радісним, нетерплячим лаєм кличе Ж. на вечірню прогулянку.